UFO: ukrainian forum

Объявление

Вітаємо на нашому кроссфорумі!
Тут ви можете грати з одного профілю будь-яку кількість персонажів та брати участь у будь-яких епізодах. Вигадуйте окремі пригоди або створюйте власні лінійки квестів та керуйте ними. Грайте українською в основних або будь-якою іншою мовою у додатковому розділі. Втілюйте все, що не могли деінде.
Словом - робіть, що бажаєте.
Приветствуем на нашем кроссфоруме! Тут вы можете играть с одного профиля любое количество персонажей и принимать участие в любых эпизодах. Придумывайте отдельные приключения или создавайте собственные линейки квестов и управляйте ими. Играйте на украинском в основных или на любом другом языке в дополнительном разделе. Воплощайте все, что не могли где-то еще.
Словом - делайте, что хотите.
Tips & tricks: если вам нужно что-то перевести, наведите мышку и подождите. Возможно, это поможет.

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » UFO: ukrainian forum » Антураж » Мебльовані кімнати міссіс Ашер для панів і пані із широкими поглядами


Мебльовані кімнати міссіс Ашер для панів і пані із широкими поглядами

Сообщений 1 страница 7 из 7

1

Рейтинг: PG
Тригери: -

Учасники: Генрі Веллінгтон (Стеллалуна), Мері Фарадей (мадам Вонґ)
Час і місце: травень 1889, Йоркшир, здебільшого - готель "Мебліровані кімнати міссіс Ашер для леді і джентельменів із широкими поглядами"

Коли місс Мері успадковує від своєї тітоньки мебліровані кімнати десь у нетрях Йоркширу, вона вирішує, що поїхати розібратися на місці що там і як - це пречудова ідея.
Старезний готель, повний дивакуватих гостей, якісь трохи потойбічні пересуди, померла тіточка передає з того світу страхітливе застереження, а в’їдливий інспектор вважає, що сама Мері - чи то співучасниця, чи то наступна жертва. Здавалося б, що може піти не так?

Теги: антураж,детектив,PG

Отредактировано мадам Вонґ (2017-03-14 00:12:21)

0

2

[icon]http://sa.uploads.ru/ZvsgP.jpg[/icon][status]damsel is distress[/status][nick]Mary Faraday[/nick][lz]<span class="lz">Вік: </span> 24 роки
<span class="lz">Зайнятість: </span> спадкоємиця-аматорка[/lz]За чверть на п’яту між Південним Кілвінгтоном і Саттон-на-Уиттенстонкліф - Мері крадькома звірялася за “Кишеньковим залізничним довідником для пристойних леді, що у зв’язку із неочікуваними обставинами змушені подорожувати без супроводження” - водограй красномовності міссіс Флокстон пішов на спад, а вже на переправі через Західний Хелмслі чудова пані дрімала, схиливши голову на подушку-думку у дрібну дратівливу трояндочку і прижимаючи до серця дрібного дратівливого собачку. Собачка поводив драним напівпрозорим в вечірньому світлі вухом і не зводив з Мері недовірливо примруженого погляду. “Я знаю, про що ти думаєш, - подумки навіювали їй ці пронизливі чорні очка-буравчики, - я все знаю, і тобі це з рук не зійде.”
Мері невинно споглядала вересові поля, що проносились за вікном, ліниво погравала розшитим бісером турецьким капцем і всіма силами показувала, що ні, це зовсім не вона якусь чверть години тому вигадувала безглузде в своїй жорстокості, підступне і нице вбивство міссіс Флокстон за участі чайної ложечки із вензелем його світлості сьомого графа Емсворда, кітеля старшого стюарта, парасолі із бамбуковою рукояттю, обсідіанового кинджалу для жертвоприношень, черепахової валізи і трошечки скотчу.
У захист Мері варто зазначити, що побудова планів із кривавого зведення до могили випадкових попутників не була її звичним проведенням часу. Але два роки роботи гувернанткою і чотири - компаньйонкою навчили місс Фарадей трьом життєвим максимам, на яких - і трошечки на скотчі - трималось все її життя з тої пори, як школа-пансіон святого Арчібальда Галапагосського випустила її із своїх сонячних запорошених дортуарів в жорсткий суворий світ.
Перше - жирні плями від заварного крему краще за все виводяться в холодній воді.
Друге - обсидіановий кинджал для жертвоприношень - універсальна підмога для самотньої леді, що зіткнулася із не очікуваною життєвою перешкодою.
І, нарешті, третє - людству дана була зверху книга, аби провести його через всілякі життєві спокуси і перипетії. Книга містить відповіді на будь-які питання і гідна поклоніння. І ім’я їй - “Настанови і поради пані Августини: побутові, матримоніальні ті іншого роду”.
Побутові проблеми Мері вважала за краще лишати прислузі, щоби виховати в ній завзятість і дух боротьби. З матримоніальними допомагав справлятись обсидіановий кинджал із другого пункту. А от щодо третьої частини, “поради інакшого роду”, то було найулюбленіше читання місс Фарадей з розважальною, заспокійливою та душеспасенною метою. Мері довіряла думкам пані Августини як нікому, і не один раз переконувалася в мудрості і далекоглядності інших порад.
Тому, наприклад, коли міссіс Флокстон прийнялася випитувати деталі особистого життя Мері, обставини загибелі її батьків, а також матеріальні та інтимні подробиці життя її роботодавців, а після - довго і захоплено коментувати лаконічні ухильні відповіді Фарадей, заповнюючи лакуни чимось, що вона називала “дедукцією”, але що стилістично нагадувало більше рубрику світської хроніки провінційного альманаху “Дружини і доньки вікаріїв південного Кенту”, із мовчазної згоди “Настанов і порад” Мері вдалася до рятівних фантазій. Пані Августина всіляко засуджувала будь-яку грубість чи нетактовність у відношенні до співрозмовника, навіть якщо він вам не симпатичний. З іншої сторони, про вбивства ніхто нічого не казав.
Жадоба крові залишила Мері тільки біля Верхнього Скаутону, коли вона впевнилася, що попутниця міцно заснула. Під Спрокстоном та почала хвацько хропіти і місс Фарадей остаточно підбадьорилася, вона навіть ризикнула повечеряти сандвичем із огірком, згодувавши за компанію песику шматок шинки, щоб мала потвора своєю збудженою, через запах їжі, метушнею не розбудила господарку.
Коли юний стюарт, провозячи повз купе тацю із напоями, тихенько постукав пальцями по склу дверей, сигналізуючи, що потяг наближається до пункту її призначення, Мері навіть майже вдалося переконати себе, що подорож вийшла не такою вже і поганою. Врешті-решт, їй могло дістатися місце поряд з яким-небудь збоченцем. Чи вегетаріанцем.
Швидко перевзувшись з капців в дорожні боти, і відточеним ударом трьох шпильок приколовши капелюшок, Мері мимохідь оглянула своє розпливчате відображення в склі і залишилася задоволена побаченим. Пані Августина вчила, що нові почини необхідно зустрічати у всеозброєнні, і Фарадей її не підведе. Вона залишила на прощання песикові шматочок огірка і услід за стюртом, що волочив її валізу, хоробро ступила на перон.
При ближчому розгляді Грейт-Оакс виявився не таким вже й грейт. Насип з гравію однією стороною упирався в край кривенької вулички, а другою розчинявся у безкрайній вересовій пустці. Під бляшаною вивіскою "Ласкаво просимо на карколомну виставку гарбузів в Грейт-Оакс" вухатий поні меланхолійно жував кущ чортополоха, що пробився крізь перон.
Стюарт з тихим схлипом впустив їй під ноги валізу і відкланялася, Мері ледве встигла сунути йому в долоню шестипенсовик, як він застрибнув на підніжку вже від'їжджаючого потягу. Машиніст натиснув на гудок, і потяг рушив, а Фарадей залишилася, розчинившись в клубах пари і провінційної безвиході Грейт-Оакс.
Але вдаватися до смутку було не в їх з пані Августиною правилах. Вона давала телеграму і чекала, що кому-небудь в тіточціному готелі вистачить метикуватостіі її зустріти. Тому ледве пара розсіялася, Фарадей рушила до єдиного зустрічаючого на пероні.
- Добрий вечір. Гадаю, ви - містер Мастерсон? Дуже мило з вашого боку приїхати за мною. Будьте ласкаві допомогти з валізою.
Наскільки Мері було відомо, єдиний співробітник тіточки чоловічої статі, дехто містер А. Мастерсон, був коридорним хлопчиком. Джентельмен, що її зустрічав, аж ніяк не був схожий на коридорного хлопчика. Мері, яка за порадою пані Августини ратувала за природну красу, десь глибоко в душі навіть засмутилася, що хоч трошечки а не скористалася французькими рум'янами.
- Я - Мері Фарадей, племінниця покійної місіс Ашер. Але вам, гадаю, це вже відомо. - Мері простягнула руку для вітання, нещільно закритий замок на її ридикюлі тихо клацнув, з каміню перону висік іскру обсидіановий клинок. Фарадей швидко нахилилася, підібрала його, загорнула у бордову замшу і сховала назад в ридикюль.
- Підготуєте мене по дорозі до того, що я побачу в мебльованих кімнатах? - Як ні в чому ні бувало запитала вона. Хоча "Настанови і ради" і були її настільною біблією, Фарадей читала і інші книги також і прекрасно розуміла, як це зазвичай працює. - Давайте відразу до закінчення шостої глави. Що за жахи на мене там чекають - демонічний собака на болотах? Чия-небудь божевільна дружина, замкнута на горищі? Відсутність гарячої води?

Отредактировано мадам Вонґ (2017-03-02 22:42:35)

+1

3

[nick]Henry Wellington[/nick][icon]http://savepic.ru/12988228.gif[/icon][lz]<span class="lz">Вік: </span> 36 років
<span class="lz">Зайнятість: </span> детектив-інспектор[/lz][status]Law and Order[/status]Детектив-інспектор Генрі Веллінгтон навіть не знав, як і чи можна підготувати хоч когось до того, що можна побачити у мебльованих кімнатах.
Раніше, коли він був дуже молодим і або жив вдома, або вони гостювали по маєтках численних родичів, кімнати його радше би нажахали - вони були недостатньо просторі, недостатньо світлі, з недостатньо старанно підібраними меблями - а в деяких кімнатах взагалі стояли меблі з різних гарнітурів, і це вже тягнуло на страшний злочин.
Пізніше, коли він все ще був молодим, але його вже затягнуло до себе фабіанське товариство, і він, за заохоченням та запрошенням старших далеких родичей, почав потрапляти на свята та лекції, куди ходили російські анархісти, що втекли з країни, прогресивні письменники та мистецтвознавці, вегетаріанці та ідейні нудисти, вчительки та матері-одиначок, модистки та суфражистки, економісти та банкіри, які у вільний від роботи час читали лекції для робітників, самі робітники і навіть німці - тоді мебльовані кімнати привели би його у захват як влучна візуальна метафора різнобарвного, пошматкованого суспільства, яке якось уживається разом, складаючись у цілком доречний та вдалий ансамбль.
Коли він, підкріплений розумінням того, що він молодший син великої родини, а тому має або вічно гостювати, або - і хто про таке чув у родині Веллінгтонів! - влаштовуватися на роботу, ідейно натхненний думками про рівність та про те, як людям треба допомагати бути свідомими, як освіта може змінити світ, пішов до поліції та стикнувся там з реальністю, від якої фабіанське товариство завбачливо тримало юний багатих ідеалістів подалі - тоді він побачив би тут не лише місце для недавнього вбивства, а взагалі - прихисток усіх пороків, місце усіх злочинів, байдуже, стало про них відомо чи ні. У кожному дивані він бачив би чудове місце, щоб сховати тіло, у кожній в'язальній спиці - надійно альтернативу ножеві.
Тепер він навіть і не знав, що казати. Там варили непогану каву зранку, були помірні ціни, нещодавнє вбивство тримало подалі людей, тому не було тісняви і, якби не настирливі друзі покійної, він би сказав, що це пречудове місце.
Але навряд міс Мері Фарадей, безутішна племінниця та спадкоємиця, яка, втім, такою геть не виглядала, питала саме про це. Хоча хтозна - про теперішніх дівчат Генрі було важко щось сказати напевно. Коли вони вбивали, вони робили це чисто, продумавши усе, ніби вдалі злочини вони проходили у школах десь поміж відніманням, писанням творів-роздумів та вишиванням без неохайних вузлів на звороті. Та, з іншого боку, горювали вони так само охайно, тихо і не завдаючи нікому іншому клопоту.
Ось Мері Фарадей, наприклад, возила із собою якийсь дивний кинджал. Якби звідти випала отрута з чистосердним зізнанням - тоді все було би просто. А кинджал сучасній дівчині навіщо? Ніколи не вгадаєш - можливо, він доповнює образ, може, вона розрізає ним книжки, може, коле ним горіхи, а, може, вона взагалі гувернантка та відрізає ним пальці неслухняним дітям, які не можуть відучитися длубатися у носі пальцями. Єдиного варіанту не було, єдиної істини, що була би єдина для всіх - не було, і це, головне, чому навчився Генрі за життя, утримувало його від поспішних висновків.
Тому він чемно потиснув племінниці і спадкоємиці міссіс Ашер, а також можливій підозрюваній руку, взяв її валізу, дав їй договорити до кінця, тому що коли люди не знають, з ким говорять, вони часом говорять дуже багато цікавого, і лише потім сказав:
- Я запропонував містеру Мастерсону залишитися у готелі. Нам з вами все одно треба було поговорити, а у дорозі. як це не дивно, це буде зробити значно легше. Готель вашої покійної тітки надто... гм... залюднений, скажімо так. Її гості та їхні друзі, що продовжують наїжджати, шумні та займають багато місця, а краще їх було би триматися осторонь. Мене звати детектив-інспектор Веллінгтон. Генрі Веллінгтон. Я розслідую смерть міссіс Ашер. Гадаю, ви вже знаєте, що її вбили?
Генрі поставив валізу Мері до прольотки, подав їй руку, допомагаючи забратися до середини. Погода була чудовою,хотя вересові пустки все ще виглядали майже безмірною, пустою, дикою площиною. Це могло змінитися вже будь-якого дня, і Генрі, який багато чув про це диво, з нетерпінням чекав на нього.

+1

4

[nick]Mary Faraday[/nick][status]damsel is distress[/status][icon]http://sa.uploads.ru/ZvsgP.jpg[/icon][lz]<span class="lz">Вік: </span> 24 роки
<span class="lz">Зайнятість: </span> спадкоємиця-аматорка[/lz]Запала гнітюча тиша. Лише меланхолійний цокіт копит невисокої гнідої конячки і приглушений, немов ватний, свист вітру у переплетінні терену на узбіччі акомпанували їх подорожі. Прольотка зробила широку дугу навколо Грейт-Оакс, ніби даючи гості можливість роздивитися тутешні принади - принаймні так було приємніше думати, споглядаючи однаковісінькі маленькі садочки, розмежовані парканами із місцевого сланцю і обсаджені дикою ружею. Справжня мета цього кола пошани, напевно, була якоюсь більш прагматичною - може, тут пролягала менш вбита дорога, чи кучер хотів проїхатися повз садиби своєї зазноби, але Мері рада була цій можливості насититися наостанок повітрям адекватності і духом цивілізованості. Щось підказувало, що ні від безмежної пустки, яка розляглася попереду, ні - тим більше - від меблірованих кімнат, старої доброї англійської пристойності очікувати не варто.
Пан детектив-інспектор чемно сидів поруч, однією рукою притримуючи її валізу, іншою спершись на край прольотки, і з замріяним виглядом споглядав сумовитий йоркширський пейзаж. Трохи дивно, як для місцевого, витріщатись на сірезне безрадісне море жовклої трави і бур’яну, і не менш дивно мовчати людині, яка спеціально приїхала її зустрічати, маючи за мету дорожню розмову. Але Мері поведінка Веллінгтона, Генрі Веллінгтона, не сильно здивувала. Ввічливо мовчати, зберігаючи приязний, але відсторонений вигляд - то була і її улюблена тактика у приведенні знахабнілих вихованців до тями. Не отримуючи ні позитивного, ні негативного підкріплення своїм діям, діти ладні піти на все, що завгодно - навіть вимити вуха і провідміняти словосполучення “поводитись пристойно” французькою - аби не почувати більше цієї підвішеної невизначеності, в яку грає гувернантка. Чиста психологія і ніякого шахрайства. Витончена інтелектуальна пастка, до якої не соромно вдатися справжній леді. До того ж, напрочуд ефективна - Мері проводила серію експериментів - і ні лестощі, ні обіцянка ласощів, ні погроза відтяти пальця обсидіановим кинджалом - нічого іншого не показало навіть близького результату.
Схоже, детектив-інспектор воліє випробувати на ній її ж власний прийом. Це відкриття трохи потішило Мері - що ж, коли злочинці, з якими звик мати справу інспектор, хоч на половину такі ж вигадливі монстри, як десятирічні хлопці, Генрі Веллінгтон може статись, і непоганий детектив.
Проблема була у тому, що Мері не хотіла вплутуватися в історію, одним із діючих персонажів якої був детектив, хоч би і непоганий. Пані Августина цього би точно не схвалила.
- Не подумайте, що я сумніваюся в вашій компетентності, але чи ви певні, що це саме вбивство? - Першою порушила тишу місс Фарадей, усіма силами намагаючись придати своєму голосу природної нейтральності і з розчаруванням усвідомлюючи, як всі зусилля сходять на пси. У підсумку Мері звучала недовірливо і трошки вимогливо.
- Просто розумієте, справжня леді ніколи не дозволить, щоб її вбили. Якщо так подумати - брутальне, вульгарне вбивство - то такий моветон, що - ні, просто ні. Тітонька Агата на таке б ні за що не пішла, вона ж бо була справжньою леді.
Мері ніколи в житті не зустрічалася з тітонькою Агатою, рівно як ніколи не чула сімейних історій чи дружніх пліток про цю славну пані, але вона вміла мислити логічно. Логіка взагалі була її середнім ім’ям.
Її покійні батьки були пречудовими людіми, відомими у певних колах як “дуже цікава пара”, “інтересне подружжя”, “в міру екстравагантне сімейство”, а в часи розпуки - “оті божевільні Фарадеї”. Бабусь і дідусів вона не застала, але сімейний фотоальбом говорив сам за себе. Хрещений батько, дядько Оскар, Петунія з Немізідою - далекі родичі і друзі сім’ї, які на різних життєвих етапах опікувались Мері і яких, за відсутності інших варіантів, вона зараховувала до кола людей, які впливали на її становлення як особистості - всі вони були прекрасними, дивовижними людьми, жодного із яких пані Августина ні за що на світі не пустила би на поріг. Логічно припустити, що всю ту купу здорового глузду, яку мала Мері, і не мав більше ніхто із відомих їй Фарадеїв і їм співчуваючих, вона мала від кого-небудь успадкувати. А більше і нема від кого, як не від тітоньки Агати. Л - значить “логіка”, із нею не посперечаєшся.
- Я абсолютно впевнена, що це якесь непорозуміння. Пан Фіцвільямс - це мій діловод, він ввів мене в курс справи із спадком міссіс Ашер ще в Лондоні - розповідав мені про готель. І хоча, згідно бухгалтерської книги, справи там ведуться трошки безладно, але загалом - це цілком порядний заклад, яким керувала абсолютно пристойна пані. І з нею просто не могло трапитися того, що - як ви кажете - з нею трапилося, оскільки з порядними пані такого не трапляється. І взагалі - чому пан Фіцвільямс мені не повідомив про вбивство? Мені сказали, що тітонька трагічно - і цілком пристойно - померла уві сні. Перепрошую, а який у вас привід вважати інакше?
Мері нарешті позбавилася від не гідного справжньої леді емоційності, і тепер говорила дуже рівно, сиділа дуже рівно, і вела до свого - дуже, дуже рівно.
- Бо якщо у вас немає вагомих доказів, я б просила вас не дуже поширювати цю теорію, бо ж ви мені всіх клієнтів розлякаєте. Я, знаєте, планую прийняти спадок і зробити з пристойного готелю - зразковий.

+1

5

[nick]Henry Wellington[/nick][status]Law & Order[/status][icon]http://savepic.ru/12988228.gif[/icon][lz]<span class="lz">Вік: </span> 36 років
<span class="lz">Зайнятість: </span> детектив-інспектор[/lz]Прислуга у "Мебльованих кімнатах" не була вишколена - навіть як на цю місцевість. А з будь-якого лондонського будинку кучера узагалі вигнали б цієї ж самої миті. Але Генрі був йому вдячний - тому що сам він там само коротко розсміятися дозволити собі не міг, хоча був абсолютно згодний з цим сміхом. "Порядний заклад, яким керувала пристойна пані" - він не міг уявити такую реальність, в якій ось так назвали б "Мебльовані кімнати", хай навіть там була хороша кава та помірні ціни.
Тож свій сміх Генрі проковтнув, вирішивши, що про готель пояснити встигне і пізніше. Зараз головним було вбивство міссіс Ашер, в якому вбивство не хотіло бачити ані його керівництво, ані спадкоємця. І якщо спадкоємицю можна було виправдати тим, що вона лише компаньйонка, і, можливо, причетна до злочину, тому має підстави опиратися очевидним фактам, то Скотланд-Ярд не можна було виправдати нічим. Так, йому дозволили займатися цією справою - але лише тому, що сезон видався спокійним, і у Лондоні практично не було чого робити. А ще тому, що за минулі роки стало очевидним, що якщо Генрі Веллінгтон вважає щось справою, то його не зупинять зі заборони, ні здоровий глузд.
- Вашу тітоньку Агату - міссіс Ашер - вбили, і це точно. Її отруїли нікотином, і це надзвичайна справа, повірте. Можливо, справа століття.
Він замовк на кілька секунд, дослухавшись до того, як це звучить. Справа століття, так - якщо це і справді синтетичний нікотин, як він вважає - а такую концентрацію інакше отримати було би майже неможливо.
- І за клієнтів не хвилюйтеся. Навіть навпаки - якщо опиратися на тих, що є зараз. Кожен з них з радістю, - у голосі Генрі почулася туга. Йому і справді було страшенно ніяково через те, що його версію підтримували штукарі та шахраї, спраглі дешевої слави та таємниць, виссаних з пальця, - запросить одного-двох друзів до вас, заледве почує про вбивство. Вони вже так роблять і, гадаю, єдиним способом відвадити їх - якщо, звісно, ви справді мрієте про пристойних чи навіть зразковий готель - це розкрити злочин, позбавивши їх елементу втаємниченості. Але на це ще буде час. Поки ж розкажіть мені, будь ласка, про те, як, коли, від кого ви почули про цю смерть та чи знали, що ви успадкуєте готель.

0

6

[nick]Mary Faraday[/nick][status]damsel is distress[/status][icon]http://sa.uploads.ru/ZvsgP.jpg[/icon][lz]<span class="lz">Вік: </span> 24 роки
<span class="lz">Зайнятість: </span> спадкоємиця-аматорка[/lz]Фарадей категорично не подобався напрям, якого набирала розмова. Ні ледь прихована радість, із якою детектив-інспектор говорив про можливе вбивство, ні пирхання кучера, який взагалі не мав би їх підслуховувати, ні навколишній пейзаж, який чим далі, тим ставав все більш сірим і безрадісним - ніщо не налаштовувало на душевне спілкування. Мері пильно подивилась на детектива-інспектора своїм спеціальним присоромлювальним поглядом, від якого у чоловічої половини Британії в віці від семи до п'ятидесяти шести холола в жилах кров, потім зіщулила очі - від такого живі люди зазвичай воліли перекинутися мертвими, а наостанок несхвально похитала головою. Все, можна виносити.
Товстошкірий містер Веллінгтон не зводив з неї ввічливо-зацікавленого погляду, хоча за всіма правилами мав би вже присоромлено рюмсати у дальньому кутку прольотки, і це видавало в детективі-інспекторі бездушну тварюку. Мері подумки роздратовано хмикнула, і вирішила на майбутнє не витрачати на нього ні свого часу, ні французських рум'ян.
- Якби ви були справжнім джентльменом, вам було би соромно за такі натяки. - Із всією можливою гідністю зазначила Фарадей. - Облишимо це на вашій совісті, пане детективе-інспекторе. А щодо вашого питання - так, я знала, що успадкую готель. Про це, а також про смерть моєї любої тітоньки - власне, на той момент, майбутню смерть - я дізналась від неї самої.
Мері клацнула замочком ридикюля, нахиливши сумочку до себе, щоб стрічний вітер не розкидав її вміст по всіх усюдах, наосліп сунула туди руку і простягнула детективу-інспектору грубий конверт із маркою, погашеною в тому самому Грейт-Оакс, який давно вже розчинився в дорожній куряві в них за спинами.
- Можете поки лишити його собі, - холодним, як оточуючий пейзаж, голосом сказала Мері. - Я встигла вивчити листа напам’ять.
Залишок дороги до Мебльованих кімнат вони провели в напруженій мовчанці. Фарадей, ображена підозрою в причетності до якихось ницих махінацій, демонстративно ігнорувала інспектора, з удаваним інтересом роздивляючись одноманітні пейзажі сирої і голої пустки, а детектив в свою чергу зі щирим інтересом роздивлявся конверта, і не звертав на Мері ні каплі уваги.
Навіть коли вони нарешті дістались готелю, Велінгтон зістрибнув із прольотки і подав Мері руку, не зводячи очей із тітоньчиного листа, і Мері образилась остаточно. Облишивши детектива-інспектора, і від розпуки навіть забувши роздивитися чудернацьку будівлю, зведену просто посеред нічого, вона підхопила дорожній несесер, облишив валізи турботам прислуги, і рішуче попрямувала до головного входу. Невеличкий хол, що ховався за величними дубовими дверима, скидався на шафу, так в ньому було тісно і захаращено. Ніби ілюстрація до дитячої книжки “знайди десять”, приміщення уміщувало безодню найрізноманітніших і здебільшого несподіваних речей і здавалось, порушувало закони фізики, бо зсередини мало бути більше, ніж ззовні, щоб вмістити весь той мотлох. Як Мері ще доведеться переконатися, ця особлива атмосфера - щось середнє між провінційним ломбардом і сервантом збіднілої, але гордої, аристократичної сім'ї - була фірмовою властивістю готелю вцілому.
На нервовий брязкіт зеленого від часу дзвоника в хол вибігла мала у вбранні покоївки. Вона говорила виключно пошепки, здригалася від кожного звуку і дивилася на Мері із таким переляком, ніби в подорожніх картках в неї значилось “Мері Фарадей, снідає покоївками”.
Ввічливо відмовившись розписатися в книзі для гостей - вона ж-бо не була гостем - і тим остаточно довівши малу до нервової гикавки, Мері попросила відвести її до хазяйських кімнат. Мала - Фарадей вдалося дізнатися, що її звати Фіона - повідомила, що Мері вони чекали раніше, і її мала зустріти миссіс Моріс, і та б їй все показала, а вона сама ні за що не може відповідати, вона тільки знає, де міссіс Моріс планувала поселити місс Фарадей, а сама місс Морріс зараз зайнята, а Фіона не знає, чи ж можна вести місс Фарадей в кімнати міссіс Ашер, бо навіть пан Веллінгтон казав, що заходити туди не можна, поки ведеться слідство, і всьопропало.
Мері, в якої від такої кількості безглуздої інформації, виголошеної мерзенним свистячим шепітом почала боліти голова, погодилась на ту кімнату, що її для неї підготували. Переїхати із гостьової частини дома в хазяйську вона завжди встигне, а зараз більш за все хотілось просто відпочити з дороги. Тим більш, Мері не бажала, щоб в детектива-інспектора з’явилися нові підстави вважати її сумнівною, ласою до чужого майна дівулею, від його поточних підозр і без того гидко.
Після того, що Велінгтон розповів їй про наплив гостей, порожні коридори готелю Мері порядно здивували. Детектив не був схожий на людину, що тяжіла до перебільшень. Фарадей спитала в покоївки, чи багато в них постояльців і чим вони займаються протягом дня, але та лише подивилась на неї сполоханими, як у газелі, очима, і Мері облишила марні спроби розібратись, що тут коїться і як із цим жити.
Фіона провела її вузькими коридорами до дерев’яних із непрозорим вітражем дверей, віддала ключа, зробила реверанс і втекла назад на перший поверх, перш ніж Мері встигла попросити гарячої води, теплого какао і список штату прислуги. Над дисципліною тут прийдеться працювати і працювати.
Ключ провернувся із другого разу з несамовитим скрегітом, і Фарадей додала в перелік речей першої необхідності мастильну олію - одразу після какао. Кімнати їй скоріше сподобались - просторі, і максимально позбавлені дивного мотлоху, хоча гобелену на півстіни із сценою римлян в Колізеї зі фізіологічним пожиранням дикими звірами і написом англійською "Тут вам не заподіять ніякої шкоди"  вона скоріш всього позбудеться. Мері поклала несесер на акуратну блакитну ковдру, розчинила навстіж вікно, зробила великий ковток холодного смачного повітря і привітала себе із успішним завершення першого, найважливішого, етапу. Вона тут, на її стороні пані Августина і здоровий глузд, і від тепер в мебльованих кімнатах все буде до нудоти адекватно і пристойно.
Десь в будинку щось гучно гупнуло, і одразу після того коридорами розійшовся пронизливий жіночий лемент:
- ОХЩОЖЦЕКОЇТЬСЯ, ОЙЛЮДОНЬКИ, ОЙБІДА! Панееее-ііінспееекрооор! Панеінспектоооор! Сююююдиии-скоріш-скоріш-сюди!
- Прекрасний, просто прекрасний вечір, - роздратовано сказала Мері і взялась розбирати несесер.

0

7

[nick]Henry Wellington[/nick][status]Law & Order[/status][icon]http://savepic.ru/12988228.gif[/icon][lz]<span class="lz">Вік: </span> 36 років
<span class="lz">Зайнятість: </span> детектив-інспектор[/lz]Генрі не було соромно за питання та підозри. Це завжди дивувало підозрюваних, особливо якщо вони мали стосунок до аристократії. Більше того - часто виявлялося, що саме брак сорому був тією дещицею, якої не вистачало, щоб поставити правильне питання, витягти правильну відповідь та розплутати справу, тож сам Генрі вважав це неабиякою своєю перевагою. До того ж, він був детективом-інспектором, а джентльменом міг бути лише у вільний від роботи час.
Про все це він неодмінно повідомив би міс Мері Фарадей, щасливу спадкоємицю та власницю обсидіанового кинджалу, якби вона не віддала йому листа. Лист був куди як цікавішим, ніж докори добре вихованої панянки. Лист був цікавішим за будь-що, що могло трапитися їм дорогою - одноманітною та нескінченною. У лист він і поринув, виринувши з нього лише біля готелю, та й там руку міс Фарадей Генрі подав, не відриваючись від читання.
Лист був справжнім - він впізнавав і дрібний почерк місіс Ашер, схожий на зграйку павуків, що слухняно витягнулися у рівний стрій, і папір, який використовували у готелі, тоненький, напарфумлений, здається, корицею, яка за задумом мала відганяти злих духів, і те, як він був списаний геть увесь - навпростець першій частині листа бігла інша, іноді вони зчеплювалися разом, і тоді читати ставало важко. Ні, не важко - ще важче, ніж зазвичай.
Лист був би звичайнісінький - поради, питання, новини про родичів - але десь усередині місіс Ашер і справді повідомляла, що вона скоро помре, і що готель хоче залишити Мері. З листа виходило, що смерть місіс Ашер - це справа вирішена, старанно запланована, як поїздка на море - але, певно, значно веселіша. Вона не писала про те, як саме помре, про те, чи погрожував їй хтось, про те, хто буде її вбивцею. Але якби і писала, не вірити ж одному лише листу.
Від жодного з гостей готелю Генрі не чув про те, що пані Ашер чекала на смерть. Покоївки теж нічого не знали про це. Вочевидь, смерть старенька вважала приватною справою, в яку не варто посвячувати зайвих людей. Цікаво, чому вона так вирішила. У духів, які могли би щось нашепотіти, Генрі, звісно ж, не вірив, але - що тоді? Що вона помітила, що почула, що відчувала? Що помилково сприйняла за послання з потойбіччя?
Генрі сидів над листом довго. Він чув, як готель поволі оживає, отримавши нову власницю, яка заходилася з’ясовувати, як тут усе заведено. Чув, як гостей все ще немає - і волів би, щоб так було і далі. Він сидів - і сидів би ще далі, у номері з вікнами на захід, звідки відкривався чудовий вид на всю ту ж пустку, якби комусь хотілося би на неї дивитися. Але мадам Серафина мала на нього інші плани, і робочий час, як би про це не шкодував Генрі, закінчився. Тож довелося йому бути джентльменом і іти на допомогу. Що цього разу? Жоден детектив - і Генрі, звісно, також - не міг би цього знати. Мадам Серафина могла побачити пророчий сон, могла загубити голку, могла побачити страшне віщування у молоці, яке якось не так змішувалося з чаєм.
Цього разу вона загубила книжку. Ні, ні, Книжку. Чи навіть Книгу. Тобто, це Генрі вважав, що вона її загубила, а сама мадам Серафина була певна, що її викрали, бо у тій книзі було описано кілька ритуалів, які могли би допомогти зв’язатися прямо з пані Ашер і дізнатися про все, що сталося, у найкращого свідка - загиблої. Про своє горе вона повідомляла всім, особливо книжку і не шукаючи, і панічне передчуття жахливої і невідворотної долі, що стала на перепоні правди, збадьорила усіх гостей, що помалу збиралися у готелі. Один оголосив, що це штуки злих духів, інший - що добрих, але усі погодилися, що день сьогодні саме той, коли стіна між світами тоненька, і не варто марнувати його на вечерю - тим більше, що Фіона повідомила, що на вечерю знову буде йоркширський пудинг - а краще б зв’язатися з пані Ашер. Мадам Серафина спершу хотіла лишитися з Генрі, на якому, як він сам підозрював, вона шліфувала свої вигадані історії про родичів та друзів аристократів, і шукати книжку, але, на щастя, пристала до пропозиції долучитися до маленького спіритичного сеансу на трьох, і Генрі залишився один.
Він з насолодою чув, як гупають двері номерів, потім потер очі, не вірячи щастю - спокійна вечеря, хіба міг він ще вчора про таке мріяти?

Отредактировано Стеллалуна (2017-04-18 19:19:12)

0


Вы здесь » UFO: ukrainian forum » Антураж » Мебльовані кімнати міссіс Ашер для панів і пані із широкими поглядами


Рейтинг форумов | Создать форум бесплатно