UFO: ukrainian forum

Объявление

Вітаємо на нашому кроссфорумі!
Тут ви можете грати з одного профілю будь-яку кількість персонажів та брати участь у будь-яких епізодах. Вигадуйте окремі пригоди або створюйте власні лінійки квестів та керуйте ними. Грайте українською в основних або будь-якою іншою мовою у додатковому розділі. Втілюйте все, що не могли деінде.
Словом - робіть, що бажаєте.
Приветствуем на нашем кроссфоруме! Тут вы можете играть с одного профиля любое количество персонажей и принимать участие в любых эпизодах. Придумывайте отдельные приключения или создавайте собственные линейки квестов и управляйте ими. Играйте на украинском в основных или на любом другом языке в дополнительном разделе. Воплощайте все, что не могли где-то еще.
Словом - делайте, что хотите.
Tips & tricks: если вам нужно что-то перевести, наведите мышку и подождите. Возможно, это поможет.

Информация о пользователе

Привет, Гость! Войдите или зарегистрируйтесь.


Вы здесь » UFO: ukrainian forum » Фентезі » Ding-Dong! The Witch Is Dead


Ding-Dong! The Witch Is Dead

Сообщений 1 страница 13 из 13

1

Рейтинг: R
Тригери: немає

Учасники: Любомир (Пан Крук), Гаїна (мадам Вонґ)
Час і місце: Полісся, поблизу забутого села десь на північ від Києва, на захід від Чернігова, на схід від Турова.
Жовтень, 6758 рік від створення світу (1250 рік за католицьким літочисленням).

Простий князів дружинник Любомир загубився на Поліссі та змушений розібратися із відьмою, що начебто тероризує село

Організаційні деталі

Майстер квесту: Пан Крук
Степ, Ліс та Кров: Альтернативна Русь

Теги: R, фентезі, антураж, пригоди

Отредактировано Пан Крук (2017-03-19 22:03:11)

0

2

Гнідий кінь нервувався та ступав неспокійно, крутив головою та час від часу невдоволено хропів. Розумні очі тварини дивились сторожко, але в них можна було легко прочитати абсолютно чітку емоцію - кінь не розумів, що відбувається.
- Нужбо, Буранчику. Не хвилюйся - тихо промовив вершник, лагідно поплескавши коня по загривку.
Він нервувався анітрохи не менше за свого коня.
Але вже через хвилю вершник піднявся по схилу достатньо високо, і не стримав брудної лайки.
Він знову побачив вдалині ті сами обриси язичницьких ідолів.
Він знову побачив те саме язичницьке святилище, до якого він вийшов уже уп'яте.
І він чудово знав, що коли спробує повернути в іншому напрямку, то знову повернеться до того самого клятого святилища.
- Свят, свят, свят - прошепотів Любомир, але його рука потягнулась не до натільного хрестика, а до дерев'яного оберега, що нагадував невелике колесо від воза. Громове колесо Перуна - саме так назвав цей символ його дід, і Любомир чітко усвідомлював, що тут, в цій язичницькій глушині, Перун має набагато більшу силу, аніж православна віра.
В цій чаклунській глушині...
Від того моменту, коли князь відправив Любомира та декількох дружинників супроводжувати якогось католицького священика зі Львова в Київ, пройшло не більше як три тижні, але Любомиру здавалось, що пройшла вже ціла вічність. Але хто його знає? Можливо, вічність і пройшла. Можливо, час у цьому проклятому місці також йде не так, як у всьому іншому світі.
На них чекали на шляху. Вони потрапили у засідку, й усіх, крім Любомира, прикінчили з лука на місці. А за ним... А за ним гналися лісними стежками ще два дні, і він досі не міг збагнути, чому. Невже вбивцям - хто би це не був - було настільки важливо прибрати ще й останнього свідка?
Дивина. Але не така велика, як те, що сталось пізніше. Бо відчепитись від переслідувачів він зміг, лише вломившись у найбільшу глушину, в ліси де, мабуть, не ступала нога людини... А потім він вийшов до цього святилища і до якогось задрипаного села, що проводило свої обряди у цьому святилищі.
Селяни тут були незвичайно похмурі, але повелися із ним гостинно - нагодували, запропонували лазню й відпочинок і навіть не вкрали коня.
А потім староста налив йому доброго меду та попросив про невелику послугу - всього лиш вбити відьму, що не давала їм жити.
Любомир тоді лише розреготався. Вони бояться цілою ватагою навіть підійти до її оселі, а він, один-єдиний, має вирішувати їх проблеми? Але коли він спробував вибратись кудись із цього села, йому вже не було так смішно.
Бо куди би він не йшов - на захід, північ, схід чи навіть назад, на південь - він все одно виходив до того проклятого святилища.
Воїн наблизився до ідолів, похмуро вдивляючись в грубо вирізані лиця старих богів, а потім важко зітхнув, погладив кольчугу, відчуваючи холод сталевих кілець під долонею, та повернув на ледь помітну стежину, що вела від святилища.
Іншого виходу не було. Він не міг вибратись з цієї місцини самотужки.
Він не збирався жити в цьому селі.
І він був не з тих людей, що уникають небезпеки до останнього.
А отже, він розбереться з відьмою, хай навіть в нього й холонуло серце від самої думки про її чаклунство.
Але, чорт візьми... Любомир мало що знав про стару віру, але дещо він знав точно.
"Старі боги поважають хоробрих, а не боягузів."[icon]http://i.imgur.com/yXz4MFI.png[/icon][nick]Любомир[/nick]

Отредактировано Пан Крук (2017-03-11 18:47:41)

+2

3

[icon]http://sd.uploads.ru/pMaqO.jpg[/icon][nick]Гаїна[/nick]Минулої ночі воно знов приходило. Вешталось довкола хати, дихало хрипко і вогко, глухо билося в зачинені і підперті зсередини рогачем двері. Гаїна облишила спроби порозумітися із ним ще під кінець літа, і тепер тільки розкидала звечора по кутах хати сіль навпіл із рубленим полином і читала наговір від дурних намірів. Зазвичай, цього вистачало. Воно вешталось двором і важко позіхало в щілини, а одного разу вилізло по скошеному низькому краю стріхи нагору і шурхотіло півночі соломою, а зранку виявилося, що всі яблука-дички, які там сушилися під останніми теплими променями осіннього сонця, в одну ніч вкрилися смердючою білою цвіллю, і Гаїні довелося віднести їх подалі в сторону болота і там прикопати в теплій вологій землі.
Воно лишало по собі подертий дерен і важкий запах хворого собаки, а вдень вона іноді натрапляла на звірині стежки, яких раніше не було і які скоро заростали, і складалося враження, ніби воно ходить колами навкруги її оселі. Ніби чогось чекає.
Іноді вона зривалась. Минулого тижня, коли почула остогидле скавчання, із яким кігті занурювались у м'яку від старості деревину західної стіни, не стримала люті і жахнула на звук червоного глека. Розбила, звісно, а йому хоч би що - відійшло на два кроки й далі точить зуби об вугол хати.
А глека шкода. Пузатий, червоний, гладкий на дотик, із лабіринтом візерунку довкола горла - це була одна із найкрасивіших речей, що Гаїна колись бачила, тітонька Чеслава казала, його привезли торгувати аж із греків.
Глека шкода, подерті у решето стіни землянки шкода, палісад із травами, що його ота клята потвора вщент понищила, шкода, а найбільше - шкода тітоньку Чеславу і Ганьчину понівечену долю, яка зійшла на пси після того, як наставниці не стало.
В хороші ночі Гаїна заходилась тривожною дрімотою, забившись в кут між піччю і коморою. В погані - одне за одним перебирала відомі їй прокльони, а коли це не допомагало - а це ніколи не допомагало - кричала від люті, так що наступного дня горло дерло навпіл від болю і ні на що не ставало сил.
А ще були ночі як сьогодні - коли Гаїна годинами стояла навпроти двері, перебирала холодними пальцями горобинове намисто і раз за разом прокручувала в голові думку, що із цією зводячою із розуму чортівнею легко покінчити - тільки й треба, що відчинити двері і вийти в пронизану неспокоєм ніч.
Але не можна, вона давала слово наставниці, що охоронятиме ліс і людей із долини, і порушити обіцянку було ще більш неможлим, ніж позбутися нічної потвори.
І вона лишалася у хаті, і зустрічала ще один світанок, і входила в новий день спустошена та знесилена. Щоденних справ було повно, більше ніж будь-коли, Гаїна не встигала розібратися з чимось одним, як немов з-під землі виростали нові проблеми. Ліс хворів, заговорені оберіги видихалися вдвічі швидше, ніж мали б, звірів розлякала ота потвора, долиною пройшлася пошесть і понищила худобу. А коли вона вряди-годи вдавалась до відьмовства, все ставало тільки гірше.
Гаїні здавалося, що на неї насувається снігова лавина, що ще трохи - і її поховає під собою вся та купа бід, із якими вона не може впоратися, бо вона - не тітонька Чеслава.
Щось всередині неї - зле та вперте - продовжувало борсатися, примушувало робити запаси зілля на зиму і обходити ліс тим самим маршрутом, що його проклала Чеслава чверть століття тому. Але коли вона дозволяла собі бути чесною в розкладених, а не надуманих передбаченнях, їй виділося, як весь її край потроху накриває важка чорна хмара, придавлює до землі людей і звірів і тримає, допоки болото не розійдеться і не поглине їх усіх.
І з кожним новим днем вона все чіткіше думала - а скоріше б.
Вона давно перестала вірити у добрі прикмети, і бачила тепер самі лише зловісні застереження у всьому навкруги - в сьогоднішньому ранковому тумані, в мертвій вільшанці, яку побачила на просіці, у самотньому вершнику коло святилища, де зазвичай збирала пустирник. Останній розтривожив її ще більше звичайного. Селяни покинули ходити до святилища кілька місяців тому, лиш дехто раз-на-раз прокрадався - бач, дуже треба було задобрити когось із богів, але такі гості ставали все більшою рідкістю. Наче селяни також стали потроху здогадуватись - просити марно, їм більше вже ніхто не допоможе.
Гаїна відчувала, що це й на краще - вона не розуміла достеменно, що коїться із її лісом, але чим би воно не було, стороння присутність могла його розлютили ще більше. Хай вештаються деінде, а краще - хапають рідних і забираються подалі, доки можуть.
Десь такий посил відправила Гаїна чоловікові на святилищі, наплювала на пустирник і повернула назад до себе, доки її не побачили.
Напівзаросшою стежкою користувалася вона одна, і їй навіть уявити було важко, щоб хтось схотів пройтись по відьмовській тропі. Але на всяк випадок на пограниччі між полем і лісом стояв попереджаючий знак, проходячи повз нього Гаїна звично провела рукою по пласкому, розфарбованому червоним соком брусниці, кінському черепу. Той був теплий від сонця, плямисто-кровавий від брусниці, і досить чітко давав зрозуміти випадковим подорожнім - “йдіть геть, вам тут не раді”. Лише божевільний пішов би відьмовською стежкою під такий знак, божевільний і хоробрий. В таких людей, як в добрі прикмети, Гаїна не вірила, тож була цілком спокійна. Якби вона озирнулась перед тим, як пірнути в заспокійливу зелень лісу, вона би побачила вершника, що повернув саме на ту стежину, яку оберігав мертвий кінь. Але вона не озирнулась.

+2

4

Любомир різко натягнув поводи й зупинив коня, а потім рушив повільніше, уважно дивлячись на кінський череп. Він помітив його вперше - до цього він уникав навіть придивлятися до цієї стежки.
Йому було страшно. Йому було надзвичайно страшно - так, як це бувало, коли він готувався перейти на галоп в своїй другій лінії, й лишалися вже злічені хвилини до жорстокого кінного зіткнення з поляками, угорцями чи ще якими ворогами його шановного князя.
От тільки цього разу він був сам-один, а не в складі дружини, навколо була тиша осіннього лісу, а не войовничий лемент й брязкіт зброї, а його ворог - не такий же воїн із чесною сталлю, як він сам, а язичницьке чаклунство, незбагненне, незрозуміле йому, й тому особливо страшне.
Хлопчина бажав піти геть, всім серцем хотів повернутися назад, до задрипаного бідного села, знайти собі там дівку та засіяти пшеницю, як всі прості люди, лиш би не йти далі, не наближатися до відьми... Але він цього не зробив.
Він добре знав, що таке страх, та все своє життя лише й робив, що його переборював.
Він змусив себе зістрибнути із коня поруч з черепом та торкнувся його, провівши по ньому рукою в шкіряній рукавичці без пальців. То була не справжня кров. То був лише обман.
Любомир кинув погляд на стежину й побачив там її - людську фігуру в чорному селянському дранті, що йшла вдалині, майже подолавши ту межу, за якою він би вже не зміг її побачити.
Він діяв блискавично, так як під час служби - зірвав лук з сагайдака та пустив стрілу навздогін. А після цього - вилаявся, бо він усе ж таки промахнувся. Й не менш блискавично повернув лук на місце, застрибнув на коня та пустив його по стежині навздогін відьмі, просто через усі молоді зарослі, що вже наполовину заховали цю стежину.
Він діяв. І саме діями йому вдавалось заглушити страх.
Любомир наблизився достатньо, щоб побачити відьму, що бігла від нього, немов і не була могутньою чаклункою. Він різко витягнув шаблю із піхов, пускаючи коня галопом, збираючись наздогнати її та відрубати їй голову на скаку - він добре знав себе, він знав свого коня Бурана, й він був цілком певен, що це відбудеться вже зовсім скоро.
Але йому не вистачило лише кроків десять, не більше - він не бачив нічого, крім своєї цілі, й не побачив, як на нього щось накинулось із лісу.
Потужний удар збив його з коня, він впав й перекотився на траві, зі страхом дивлячись на нового учасника, що втрутився у їх невеличке змагання на швидкість.
А через мить він вже побачив, як розлючений ведмідь, велетенський ведмідь розпанахав черево його коня Бурана своїми страшними пазурами.
"Мені ще дуже пощастило" - несподівано усвідомив Любомир. Він не був певний, що його кольчуга змогла б витримати ці пазурі - але дісталось не йому, а його коню, він же ж всього лиш впав, та й то - доволі вдало.
Його ліве плече спалахнуло гострим болем, але він зміг вскочити на ноги.
"Це, певно, вивих"
Любомир стис зуби, борючись із болем, та підхопив шаблю, дивлячись на тварюку. Ведмедиця - хлопець чомусь відчув, це була саме вона - кинула на нього погляд, але замість того, щоб кинутись за дружинником, лише одним ударом лапи перебила шию його улюбленому гнідому коню.
Воїн наче почув чийсь голос:
"Біжи від неї, дурню"
Він за якусь мить запхав шаблю назад та дременув слідом за відьмою, притримуючи вивихнуту руку іншою.
Він сам не усвідомлював, як він зміг бігти із шаблею, у шоломі та кольчузі, із страшним болем та притримуючи вивихнену руку, настільки швидко.[nick]Любомир[/nick][icon]http://i.imgur.com/yXz4MFI.png[/icon]

Отредактировано Пан Крук (2017-03-15 16:26:24)

+2

5

[nick]Гаїна[/nick][icon]http://sd.uploads.ru/pMaqO.jpg[/icon]Вона мусила б відчути його раніше.
Чи ж не цьому завжди вчила її Чеслава - спостерігати і придивлятися, відслідковувати найнезначущі зміни, слухати ліс, дихати разом із ним. А вона надто відволіклась на дрібниці - на того клятого вершника, на мертву пташку, на недобрі перечуття - і не розгледіла, що коїться просто в неї під носом.
Потім, коли Гаїна прокручувала події того дня в голові, вона чітко бачила те, над чим не замислилась одразу - з того моменту, як вона ввійшла до лісу, все було якесь трошки не таке. Їй би зрозуміти, що зозуля притихла і то не до добра, що кущ крушини відкидає занадто довгу і темну тінь, що лісова дрібнота кудись поховалась, що коїться щось явно не те. Але їй хоч би що, йшла собі стежкою, втупившись під ноги, як взяла за звичку ходити останнім часом, ніби ховаючись від білого світу. Ну, доховалася.
Вона пройшла вже з півсотні кроків і майже дійшла до повороту, де стежка різко круто розверталась і заводила в саму глушину, коли відчула той самий запах - хворобливий, чимось трохи неправильний дух великого звіра, мокрої шерсті, пащі, з якої так і тхне мертвечиною. Гаїна досі не чула його так близько, і ніколи - вдень.
Вона заклякла від переляку, із острахом вдивляючись в підступну зелень. Все було так несподівано і так точно відповідало найпотаємнішим нічним страхам, що більш за все відьмі хотілося просто закрити очі, перекинутися мертвою і подумки благати, аби воно її не почуло, аби пройшло собі повз.
В глибині душі вона знала - ні, оте так просто її не відпустить. Але розуміти - це одне, а умовити себе поворухнутися, не знаючи напевне, а чи не кинеться істота тієї ж миті на шурхіт одежі - це було зовсім інше. Вона б так і простояла стовпом бозна скільки часу, якби якоїсь миті не відчула, як щось розсікло повітря коло щоки з характерним присвистом. Тільки тоді, не чекаючи, доки звірині пазурі потрощать кістки, Гаїна зірвалася на біг. Вона чекала удару, різкого болю, з яким та бісова тварина роздере їй спину, і сподівалась тільки, що воно досить велике, щоб одним ударом зламати їй шию, щоб не довелося чекати. Але нічого такого не відбулося, замість гарячого дихання і клацання зубів за спиною вона почула тільки віддалений шум. Щось діялось ніби там, позаду, щось геть не те, на що вона очікувала. Ганька озирнулась поверх плеча, поспіхом відкинувши з очей неслухняні пасма. Позаду була та тварюка і дівчині знадобилося неприродньо багату часу, щоб упізнати в горі покручених м'язів і бурого з проплішинами міху - ведмедя. Щось не так, щось дуже сильно не так, якщо в її лісі розвелося отаке, а Гаїна про це нічого не знала.
Поряд в ведмедем щось ще борсалось, а інше щось було явно мертве, а сердце так гучно гупало в вухах від бігу і переляку, що відьма ледь розуміла, що відбувається. Вона пролетіла повз поворот стежини, і замість того чкурнула прямо лісом, як-подалі, продерлась скрізь низький колючий чагарник, ледь не перечепившись через повалене дерево, і зупинилась, важко дихаючи, на краю просіки. Легені боліли, мов обпечені, Гаїна схилилась, притулившись до дерева і ледь переводячи подих. Говорити сили також не було, і коли вона побачила того самого вершника зі святилища, який з превеликим завзяттям продирався крізь той же чагарник, що і вона хвилиною раніше, відьма тільки широко замахала руками, перш ніж змогла прохрипіте ледь чутне “Стій”.
- Стій, кажу. Тобі туди не можна.
Вона зробила декілька кроків назад, виходячи на край просіки, і заступивши шлях чоловікові, що наближався до неї. Похапцем зірвавши з шиї перев’зану із соломи фігурку людини, вона виставила талісман перед собою, на рівні погляду - як зброю.
- Не підходь, бо пожалкуєш. - Та мотанка була примітивним оберігом від застуди, але чоловіку знати того було не обов’язково.
- Це старовинне місце сили. В тих деревах сплять хранителі лісу. Туди не можна без запрошення. І точно не в такому вигляді. Не коли кров. - Все ще несили заспокоїтися, Гаїна говорила короткими реченнями, ковтала половину букв, поводила своїм амулетом зліва направо, знервовано вдивлялася в хащу за спиною у чоловіка і загалом виглядала як людина, від якої інтуїтивно хочеться триматися подалі. А ну як вкусить.
Ганька між тим намагалася швидко вирішити складну ділему. З одного боку, вештатись не треба, де не просять. Між нею і селянами існувала негласна угода: їм - поле, їй - ліс. І як хтось занадто непосидючий порушує кордони і забрідає до заповідної рощі, куди селянам вже точно заськи - то не її провина, коли він випадково втопиться в болоті, чи стріне мамуну, ну або ж - як його зжере страхітлива тварюка, якої б тут не мало бути. Та з іншої - Гаїна не раз чула від Чеслави історії і про перевертнів, і про ведмедів-шатунів, і про всіляку лісову погань, яка один раз поласувавши людським м’ясом, відмовлялась від іншої їжі. А їй тут тільки людоїда не вистачало. Рішення далось їй не просто, але що ж поробиш.
- Так, слухай сюди, - Гаїна нарешті перевела подих і говорила дуже швидко і часто, не даючи чоловікові можливості її перервати. - По-перше, йдеш чітко крок у крок за мною. По-друге, нічого не чіпаєш. По-третє…
В цей момент очі відьми зупинилися на древку стріли, що стирчала зі стовбура вільхи по ліву руку від них, і вона закінчила речення геть не так, як планувала:
- По-третє, ти мрець.
Десь в тій стороні, де лишилася потвора, тихесенько тріснула гілка і Гаїна, скрипнувши зубами від люті, проковтнула все те, що мала намір сказати тут і зараз.
- Нужбо, не барися! - Відьма знову зірвалася на біг навпростець через просіку, потягнувши за собою за рукав сорочки і незнайомця. Те, як той поморщився від болю, зробило її день трішечки кращим - все ж, є ще у світі справедливість.
Хвилин із десять, поки вони бігли крізь залиту холодним сонцем просіку, де ноги плуталися в густій неходженій траві, а дерева колом стояли, побрязкуючи розвішаними по гілках звіриними кістками, і коли продирались через чагарник ожини, що стелилася густо позаду хати, лісом стояла тиша, в якій добре було чути важкі ліниві кроки ведмедя, який ніби граючи їх переслідував. Потім немов стихло, та коли забігли до хати, Гаїна одразу причинила двері. Нащо тільки - тепер, коли вона побачила ту істоту, стало ясно - якби воно схотіло, давно би рознесло хату. Виходить, погратися приходила. Недобре якось - грати із їжею.
Але вона все ж таки підперла двері рогачем, заліпивши ніби випадково дерев'яним його краєм по хворій руці її вимушеного гостя, притулилась до двері, прислухаючись до того, що відбувалось надворі. Ніби задоволена - наскільки взагалі можна було задовольнитися їх становищем - Гаїна дозволила собі на деякий час відволіктися від потенційного людожера і повернутися до фактичного святотатьця.
- А тепер, щоб ти трохи орієнтувався в ситуації. Ота от потвора - найменша із твоїх проблем. Дерева, в одне із яких ти поцілив - десь на півтисячі років тут довше за тебе. Може, й більше, я не знаю. Вони більш цінніші, важливіші і - оце точно - розумніші, ніж ти. Підняти на них зброю - це нечуваного зухвальства образа. Тобі цього не пробачать.
В напівтемній хаті вона не бачила вираз обличчя співрозмовника, тож мусила підійти ближче, мусила переконатися, що той розуміє - то справа серйозна.
- Тепер муситимеш відплатити лісу за свою провину. І швидко. А інакше, - відьма зробила ще один крок і тепер шипіла майже в саме обличчя чоловікові, - куди ти не помандруєш, за чию спину не сховаєшся - ліс тебе знайде. Ліс візьме своє.

Отредактировано мадам Вонґ (2017-03-20 23:28:07)

+2

6

"Ліс візьме своє"
Любомиру важко давався показовий спокій, але він все ж не відсахнувся від відьми та не відвів від неї погляд. Він лише мовчки стояв, важко дихаючи, притримуючи вивихнуту руку, яку дівчисько вже не в перший раз боляче зачепило - спеціально зачепило.
Відьма наблизила своє лице до нього зовсім близько, і навіть у напівтемній хаті-півземлянці він міг чітко бачити, що вона молода - молодша від нього - та дуже бідно вдягнена. Утім, тут, в цьому загубленому місці, навіть староста жив небагато, тож це якраз не дивувало.
Дивувало те, що відьма, яка спромоглась створити такі серйозні проблеми і для селища, і для самого Любомира, виявилась всього лиш молодим дівчиськом.
Він уявляв собі відьом не такими. І він очікував не цього.
Вона стояла зовсім близько до нього, розлючено дивлячись йому в очі. Дружинник закусив губу від болю, не відводячи погляду. Їй не варто було так близько підходити, ще й відпускати свою чарівницьку цяцьку - Любомир бачив таку солом'яну фігурку вперше у житті, але інтуїція чітко підказувала йому, що це серйозний амулет, якого він має остерігатися.
"Вдарити її головою?"
Біль в боці, що виник після шаленої біганини, ще не встиг пройти, але Любомирові очі вже призвичаїлися до освітлення. Відьма була високою, а на його голові так само залишався міцно прив'язаний ремінцями шолом - і якби він зараз вдарив її головою, то міг би й оглушити. А потім - що ж, у нього вивихнута рука, але йому вдалось зберегти шаблю, а на поясі висів й добрий кинджал. Навіть правиці йому вистачить для того, щоби розібратись із якимось дівчиськом.
"Але що потім?"
Він був ранений. Йому потрібна допомога із рукою, але він не зможе вправити її самостійно. Не зможе він й добратись до села - не тепер, коли там бігає розлючений, велетенський ведмідь.
Ведмідь... Любомир чітко бачив, як це дівчисько утікало від ведмедя не гірше, ніж він сам.
А отже, ведмідь їй не підконтрольний.
- Торкнешся моєї руки ще раз, і я переріжу тобі горло
Любомир замовчав, зло дивлячись на відьму, але він не опустив правицю на руків'я шаблі, а продовжував притримувати іншу руку. Вона сказала йому щось про священне дерево, яке він зачепив стрілою. Він не знав, чи вона йому бреше, а його інтуїція мовчала, відмовляючись висловлювати свою думку з цього питання. Але ця ведмедиця... Звідки вона тут взагалі взялася? Це дівчисько повинно мати відповідь на це питання.
Ця ведмедиця убила його Бурана. Любомир несподівано відчув себе повністю самотнім, загубленим у язичницькій глушині, де досвідчений воїн, що навідувався із гостинцями і до ляхів, і до мадяр, і до степовиків, ходить кругами п'ятий раз підряд, а лісом тиняються ведмеді такого розміру, про який він чув хіба що у мисливських побрехеньках.
Але тепер він був обмежений навіть не селом й околицями, а всього лиш одною нещасною хатою, і все його оточення - це тепер не жителі цілого селища, а всього лиш якесь відьомське дівчисько.
- Це страховисько, що вбило мого коня, тобі не підкоряється.
Біль в боці проходив, але він був втомлений. Пречиста Богородице, Свята Діво Маріє, що ж він пережив за останні три тижні?
Любомир відвів погляд від відьми, дозволивши собі роздивитися навколо. Бідність. Бідність та ще й бруд - ця дівчина явно була кепською господаркою.
Йому дуже хотілось сісти. Що ж, він вже сьогодні встиг вистрілити у хазяйку цієї хати з лука, встиг погнатися за нею на коні, мало не відрубав їй голову шаблюкою, та ще й погрожував їй смертю у власній оселі.
Схоже, прийшов час - хоча би й для різноманітності - показати себе і ввічливим гостем.
Дружинник знову подивився на відьму, але в його погляді вже не було відкритої агресії.
- Можна сісти?
Він зробив паузу.
- Мене звати Любомир. Мені... шкода, що все так склалося.
"Будь ласка, не перетворюй мене на жабу"
Йому вистачило гордості не казати це вголос.
Але вже через мить він подумки вилаяв себе за те, що назвав відьмі своє справжнє ім'я.[nick]Любомир[/nick][icon]http://i.imgur.com/yXz4MFI.png[/icon]

Отредактировано Пан Крук (2017-03-19 13:38:04)

+2

7

[nick]Гаїна[/nick][icon]http://sd.uploads.ru/pMaqO.jpg[/icon]У відповідь на неприкриту погрозу Гаїна тільки глузливо пирхнула та відвернулась.
В неї не виникало думки, що хлопець може дійсно  їй щось заподіяти. І не те, щоб той здавався неспроможним дотриматися своїх слів - хоча із невеликого життєвого досвіду Ганьки виходило, що хлопці зазвичай не виконують своїх обіцянок - просто в її світі ніхто і ніколи не міг заподіяти їй чогось справді неприємного. Принаймні, ніхто із людей.
Так було за Чеслави і так продовжувалось тепер. Селяни її недолюблювали, вони їй погрожували, вони її лаяли - хтось за спиною, хтось в очі. Останні Ганьці навіть трішки подобались. Але ніхто ніколи не насмілювався вступати в відкрите протистояння із відьмою. Їх ненависть до неї була сильною, але страх був ще сильнішим, і Гаїна звикла до думки, що той страх для неї - на кшталт якоїсь невидимої броні. Все, на що вони здатні - то лаяти її на словах, але тільки одна людина в цьому лісі наразі вміє обертати слова на зло, і це була вона сама.
Можливо, коли б дівчина знала, що її зухвалий гість - людина прийдешня, вона б була обачніша, але для відлюдькуватої відьми всі селяни були не на одне лице.
- Роби, як знаєш, - відмахнулись Ганька від нього, зайшовшись поратись серед заставлених - для неосвідченого ока - всіляким мотлохом, полиць коло стіни навпроти.
Перебираючи порошки, засушені трави, глечики варива із дивним запахом, кольором і властивостями, вона напівголоса говорила сама до себе. Зазвичай, дівчина контролювала цю свою звичку, але коли почувалася занадто самотньо чи неспокійно - забувалася. Зараз, коли їй була така ефектна демонстрація того, яка вона безсила і безпорадна без Чеслави, вона відчувался і самотньо, і неспокійно одночасно.
- Припустимо, можна б було його отруїти. - Роздумувала собі вголос відьма. - Горицвіту лишилось вдосталь, якщо додати чемірник, щоб забити запах, може й вийде. Проблема тільки - куди це все запхати, щоб він собі зжер і не помітив.
Відьма спіймала через кімнату погляд гостя та про всяк випадок пояснила:
- Ведмедя, я маю на увазі ведмедя. Спокійно.
Вона вже почала жалкувати, що притягла цього от із собою. Добре, хоч не скиглив, бо Гаїна по обличчю бачила: та його забита рука йому добряче боліла.
- Ось, тримай. - Ганька жбурнула на стіл грубо вирізану флягу. - Має зменшити біль. Звичайно, краще б було подивитись, що з рукою, але цей шлях не про нас -  я ж не хочу, щоб ти перерізав мені горло.
Відьма зловтішно посміхнулась, вдосталь насолоджуючись моментом - оцей от отримав рівно те, що заслужив. Заповідний ліс, ну подумати тільки. Щоб йому руки повідсихали.
Але на цьому хвилинку знущання Гаїна мала закінчувати. Все своє життя вона викручувалась тим, що мала, а мала вона небагато. Життя привчило дівчину цінувати кожен ресурс, і за склавшихся обставин її недопошматований гість міг стати для Ганьки цінною підмогою.
- Давай так, - відьма спромоглася приглушити зловтішну посмішку і звела розкриті долоні в одвічному мирному жесті - я подивлюся, що можна зробити, а ти за це будеш вести себе пристойно. Згода, Любомире?
Гаїна дочекалася, доки той повільно кивне, і обережно, не роблячи різких рухів, наблизилася до чоловіка. Чимось це нагадувало той раз, коли відьма виходжувала підстрілену мисливцями рись. От тільки рись їй принаймні подобалась.
На чоловікові було занадто багато всякого захисного мотлоху. Спочатку вона повинна була зняти його шолома, з чим Ганька провозилася достатньо, бо ніколи не бачила такої залізної штуки, що скріпляла два ремінці і не знала, як із нею впоратися, а спитати - багато честі. Порівняно з цим, кольчугу зняли швидко - Ганька не церемонилася, а Любомиру, судячи із зблідлого обличчя і зціплених зубів, було вже однаково, аби ж це скоріше скінчилось.
- Ха, так ти ще й щасливчик, - Відмітила дівчина, промацуючи холодними сильними пальцями передпліччя крізь натільну сорочку. - Тут тільки вивих.
Відьма змусила його відпустити руку, і та звісилася пліттю через спинку стільця.
- Подумай про щось хороше. - Порадила відьма, сгинаючи хвору руку у лікті і заводячи трохи назад. - Боляче не буде. - Притримуючи плече одною рукою, вона різко повела передпліччя чоловіка вперед. Суглоб паскудно хрустнув. - Майже.
- Треба б чимось перев’язати, - замисленно промовила відьма, не звертаючи уваги на чоловіка і його реакцію на лікування, все ж таки - відносини людини з її вправленими суглобами - то справа глибоко інтимна.  Все рівно більшої частини тих слів вона не знала.
Шмат грубої матерії, що залишися в Ганьки після того, як вона останнього разу справила собі сукню, пахнув болотною водою і трошки - сухими травами. Їй серце краялося віддавати таке багатство, тим більше, що чоловік явно не оцінить її жартви. Відьма сумно зітхнула і допомогла підв’язати руку. Чого тільки не зробиш заради великої світлої мети.
- Ну от - тепер ти винен і лісу, і мені. Нікуди не дінешся - доведеться допомогти мені розібратися із тією потворою. Або це, або прокляття на сім поколінь. А чи ж воно тобі треба?

+2

8

Міцний мед, спожитий на порожній шлунок, досить сильно вдарив у голову, але Любомир не зупинився і зробив ще один хороший ковток з фляги. Принаймні, це допомогло йому терпіти біль - а вже зовсім скоро цей біль став таким, що перед його очима потемніло.
Відьма без зайвих зволікань вправила йому плече, й дружинник очманіло заволав від болю, а потім почав лаятись, втім, не заважаючи їй накласти пов'язку. Втім, вже практично відразу ж він відчув, що найголовніше усе таки сталося - його рука стала на місце, хай і усе ще боліла.
Тепер потрібно лише дати зростись зв'язкам. Тижні зо три... Як же усе-таки добре, що він вивихнув ліву руку, а не праву.
- Дякую - видихнув хлопець, дивлячись на відьму, що виявилась не такою вже і злою, як йому описували. Загалом, навіть і симпатичною.
Він досі не міг зрозуміти лише одного - чому вона його так легко пробачила? Любомир мало що знав про відьм, але був цілком впевнений, що вона не мала б пробачати йому замах на своє життя так легко. Невже це якийсь хитрий розрахунок з її боку? Від болю, втоми і хмелю голова погано варила, і він не міг знайти хоч більш-менш правдоподібну відповідь на це запитання. Але зате чітко розумів, що в такому стані він легко може бовкнути щось зайве.
- А в тебе є щось поїсти?
На щастя, вона не відмовила, тож Любомир із задоволенням прийнявся за куліш із добрим куснем хліба. Він і справді хотів їсти, а головне - йому треба було трохи подумати над тим, що відбулося.
- Цей ведмідь вбив мого коня - нарешті промовив хлопець, уважно дивлячись на відьму. Оце босоноге дівчисько перетворило життя цілого села на пекло? Він, в принципі, міг би в це повірити, але він не розумів одного - для чого їй це було потрібно. Любомир похмуро вкусив хліба. Принаймні, він тепер бачив справжню відьму, хай і досі не міг зрозуміти, і як йому тепер до неї ставитись.
- Тут відбувається щось дуже дивне. Село бідує, врожай гине, люди зникають безвісти, і звинувачують в цьому саме тебе. Більше того... Більше того, я випадково вийшов у це село тиждень тому... Бо заблудився. Але повернутись назад я не зміг. П'ять разів, цілих п'ять разів я намагався покинути це село, пробував різні шляхи, але всі рази до єдиного я виходив до того самого святилища, так ніби хтось зачаклував це місце. І тепер воно впускає всіх у це село, але не випускає звідси нікого.
"А тепер я залишився без коня, без мого лука з сагайдаком, закритий в одній хаті з відьмою, а за межами хати бродить велетенський ведмідь"
Він все ж вирішив не казати останнє речення вголос - навіщо зайвий раз нагадувати про свій лук та постріл з нього.
Але, принаймні, наразі вона ще не перетворила його в щось погане. І це вселяло у нього певну надію.[nick]Любомир[/nick][icon]http://i.imgur.com/yXz4MFI.png[/icon]

Отредактировано Пан Крук (2017-03-22 19:42:17)

+2

9

[nick]Гаїна[/nick][icon]http://sd.uploads.ru/pMaqO.jpg[/icon]Отже, особливого інтересу до своєї нової потенційної мети - піти та й вбити величезну хтонічну тварюку - він не виказував. Шкода, все було би набагато простіше, якби хтось різноманітності задля перейняв на себе функції людини, яка всім опікується. До того ж, попередні спроби зробити все якнайкраще мали свій результат - Ганька дійшла висновку, що оте чаклунство в неї якось не складається. Можливо, Чеслава помилялася на її рахунок, може, відомою б краще була хтось інша.
- Наступного разу спробуй взяти провідника. Чи вдивляйся в прикмети, це не так складно - мох росте на північній стороні дерева, сонце здіймається на сході і всяке таке інше. - Недбайливо повела плечима Гаїна. В неї тут було трошки справжніх дорослих проблем, на кшталт кремезного дикого звіра, який з одного удару забив коня, щоб перейматися, хто і де заблукав.
Принаймні, стало зрозуміло, що він не місцевий. Це багато що пояснювало.
- Шкода твого коня, - збрехала Гаїна. - Такі вже тут місця. Пропащі.
Вона не відчувала за собою необхідності опікуватись її непрошеним гостем - врешті-решт ніхто не просив його лізти куди не треба. Сидів би собі вдома - де б той дім не був - нічого такого з ним би не трапилось.  Не Ганьчина провина, що на нього визвірився той ведмідь, і ні виправдовуватись за те, ні взагалі пояснювати йому що тут - на її, не його, землі коїться - вона не мусила. Взагалі, їй та клята почвара за всі ці місяці нічого не зробила. Ну, погризла трохи паркана та витоптала город, велике діло - новий виросте. Власне, до сьогодні то була досить приємна потвора - виходила лише вночі, нікого не калічила, цілком стерпне сусідство. А оцей от прийшов і все одразу понеслось в прірву. Якби хлопець не сполохав чимось того ведмедя, вона би, можливо, взагалі його не побачила б.
Такі думки наводили відьму на цікавий висновок, а те, як швидко вона налаштувала себе супроти гостя, що тим часом мирно вечеряв, значно полегшило її подальші дії.
- Забирайся геть. - Звеліла Гаїна, розчиняючи двері і вказуючи кінцем рогача напрямок подалі в хащу, куди, виходить, хлопець і мав забиратися.
- Плече вправив, пообідав за чужим столом, і на цьому - все. Збирайся, куди йшов. Винайми собі провідника, помолився там кому схочеш, сам вирішуй свої складні стосунки із лісними стежками, мені не до того.
Він точно чімсь привабив отого звіра, інакше звідки така різка зміна в поведінці ведмедя. Якщо вона розбереться, чим воно собі керується, буде легше вигадати щось, щоб його здихатися.
Тепер треба було лише вирішити, яке закляття навісити на оцього от, щоб відслідковувати його шлях і подальшу долю. Ганька була дівчиною практичною і корисними в хазяйстві речами розкидатися не звикла - якщо Любомир не схотів бути мисливцем, то буде наживкою.

+2

10

[nick]Любомир[/nick][icon]http://i.imgur.com/yXz4MFI.png[/icon] Спільно
Любомир дивився на відьму, не кліпаючи, а всередині у нього щось закипало.
Вона вважає його дурнем, що не годен найти шлях? Воїн мовчав, борючись зі спокусою жорстко відповісти їй, але це не знадобилося. Його виганяли геть.
Хлопець мовчки доїв кашу та різко відпустив дерев'яну ложку, так що та стукнула об дерев'яну ж тарілку. Він не менш різко піднявся з місця, похмуро дивлячись на відьму, та занурив пальці у свою кольчугу, що лежала на печі.
Йому доведеться знімати перев'язь, щоб одягнути цю кольчугу.
Любомир полишив обладунок, де він був, повернув на правицю шкіряну рукавичку без пальців, яку він зняв перед трапезою, та вийшов з хати різким кроком.
Хлопчина роздивився по сторонам, вдихаючи свіже лісове повітря. Ведмедя тут не було. Він повернувся до відьми, повільно поклав руку на руків’я та плавно витяг шаблю - десь на четверту частину. А потім досвідченим рухом перехопив її нижче руків'я, тримаючи за тупу сторону клинка, та витягнув ще трохи.
- Я хочу, щоби ти потрИмала її в руках. Витягни повністю. Й змахни.

Ганька із мовчазним скептицизмом спостерігала за зборами Любомира. Вона мала не надто великий досвід спілкування з селянами, але здоровий глузд підказував, що нормальна людина на вимогу відьми забиратися подалі мала б реагувати якось геть не так. Спочатку ненормальна тварюка, тепер ненормальний оцей от. Пороблено їй, чи що?
- І в чому велика мораль цієї демонстрації? - Знудженим голосом спитала відьма, спинившись на порозі хати і спершись плечем на одвірок. За інших обставин вона взагалі б не стала витрачати на нього свій час, але зараз Ганьці хотілося якнайшвидше здихатися Любомира.
Шабля виявилася важча, ніж здавалась на вигляд, але не настільки, щоб її було важко втримати однією рукою. Принаймні, той недовгий час, який Гаїна воліла витратити на цю дурню. Руків'я лишалось ще теплим від чужих долонь, і їй від того раптом стало ніяково.
- Дай-но вгадаю, - недобро усміхнулася відьма, з другої спроби витягнувши шаблю і утримуючи її на відльоті, - тобі, біднесенькому, болить рука і важкувато тримати зброю. Чому це має бути моя проблема?

Любомир похитав головою. На його обличчі з'явилась посмішка, вперше з моменту їх знайомства.
- Цей клинок красивий і легкий. Я можу ним відрубати руку. Або голову. Або розрубити кольчугу на чиємусь тілі. Але ведмідь, тим більше такий велетенський - не людина. У нього є міцна шкура, яку потрібно розрубати, густа шерсть, що пом'якшує удар, і грубий шар жиру, бо зима вже наближається. Отже, моя шабля безсила проти цеї тварі, зате її один удар переламає мої кості. Тому на ведмедя ходять із рогатиною, щоб загнати йому довгий клинок у серце, а його лапи не дістались до мисливця. Але у мене немає рогатини. І тримати її потрібно двома руками. Це значить, якщо падло зустріне мене, то я відразу буду мертвий.
Хлопець замовчав, серйозно дивлячись у карі очі відьми, та несподівано прийняв рішення.
Він опустився на одне коліно та приклав до грудей руку, стиснуту в кулак.
- Ти могутня чаклунка, і я визнаю твою силу та твоє право прогнати мене геть, на вірну смерть. Ти завжди можеш це зробити, але я досвідчений воїн, я десять років служив галицькому князю, не уникаючи небезпеки, і я стану тобі в нагоді. Я вдячний тобі за гостину та уклінно прошу прийняти мене на службу.
Він нахилив голову, очікуючи на відповідь. Його обличчя було незворушним, але його аж трусило зі страху. Він чув старі легенди про те, як воїни пропонували свою службу відьмам й чаклунам, але ніколи не думав, що і йому доведеться побувати на їх місці.
Якщо вона погодиться, то він назавжди закриє собі шлях до раю. Але можливо, тоді його пустять у Вирій?

Отредактировано Пан Крук (2017-03-29 20:15:34)

+2

11

[nick]Гаїна[/nick][icon]http://sd.uploads.ru/pMaqO.jpg[/icon]- Ха, - сказала Гаїна, із незворушним виразом обличчя споглядаючи чоловічу фігуру, що вклонилася перед нею.
То не було зловтішне чи переможне “ха”, якого логічно було би очікувати за даних обставин. Навпаки, інтонації її були відверто здивовані і трошки - панічні.
Гаїна кліпнула пару разів очима, збираючись із думками, а потім мовчки зробила крок назад, до хати, і зачинила за собою двері. Тоді тільки вона усвідомила, що все ще тримає у руках Любомирову шаблю. От же ж чорт.
Двері одчинилися, Ганька визирнула за поріг, змірила все тим же розгублено-недовірливим поглядом схилившогося хлопця, і встромила шаблю в землю коло його ніг.
Цього разу вона була більш красномовною:
- Зачекай тут. Нікуди не ходи. Могутній чаклунці треба подумати.
Зачинивши знову за собою двері, Гаїна кинулася до дальнього кута хати, де у схованці за лавкою лежала Чеславина книга. Власне, вже її, Ганьчина, але скільки б часу не пройшло, і яким би переконливим голосом бліда до синьови Чеслава не казала б їй тоді, що все, що в неї було відьомського, успадковує тепер Гаїна, вона не могла із таким погодитись ні тоді, ні тепер. Книга, і хата, і ліс по ту сторону паркану, та й сама Ганька - все то було по справдливості Чеславине.
Халепа ця теж мала б бути Чеславина і це не чесно, вкрай не чесно, що розбиратися із нею приходиться її учениці.
Відьма тяжко зітхнула і обережно відгорнула края цупкої полотнини. Швидко, без звичної пошани, Гаїна гортала грубі темні сторінки, стрибала очима по рядках, вихоплюючи то тут то там строку чи дві, і пошепки проговорювала те, що читала, свідомо ковтаючи склади - аби випадково не привести в дію якесь чаклунство.
Тепер, коли вона бачила свого нічного гостя, коли переконалася, що він із плоті, вона могла б боротися проти нього чимсь кращим за сіль із рубленим полином. Відьма не могла дістати книгу при чужинці, і тепер надолуживала згаяний час.
Вона пам'ятала, що бачила дещо підходяще, але не була певна, де саме. Літери пливли перед очима, малюнки зливались в один, і вона мала дійти до кінця і почати знову, перш ніж знайшла потрібне в другому розділі.
Клітяй другий розділ, от за що їй це все? В неї виходили зілля і майже виходили ритуали, але словесне чаклунство - то був такий лютий сором, що ніхто би не повірив, що можна настільки паскудно ворожити. Якби воно просто не виходило, із тим можна було б якось жити, але воно виходило -  геть не те.
При гарному розкладі вона зможе приспати і вбиту потвору. При поганому - випадково вб'ється сама.
Ідея із рогатиною, клинком і що там ще йому потрібно ставала все більш симпатичною. І чхати, що вона геть не розуміє, як воно там все має працювати.
Гаїна заховала книгу, трошки подумала, дістала з полиці малу плошку із каламутною маслянистою рідиною, і розчинила двері.
- Згода, я беру тебе на службу. Як покажеш, що від тебе є користь - відпущу назад, матимеш того ведмедя за трофей.
“А ще - першокласну історію, щоб справляти враження на дівок по шинках”.
Напевно, він чекав на якийсь обряд посвяти, але якщо щось таке і було, Ганька про те нічого не знала. Тож вона зробила суворе обличчя, і виплеснула вміст плошки на землю між собою і Любомиром і для виду клацнула пальцями - зайнялося полум'я. То була ще одна річ Чеслави, замість свічок. Суміш розгорялась від різкого струсу, тихенько потріскувала і нічого не здатна була підпалити.
Гаїна дивилася в оманливо гаряче полум'я, яке при світлі дня повільно згасало, і думала, що ось воно. Ось це її рівень. Їй тільки дешеві трюки на майданах показувати.

Отредактировано мадам Вонґ (2017-04-14 00:40:05)

+2

12

[nick]Любомир[/nick][icon]http://i.imgur.com/yXz4MFI.png[/icon]Любомир підхопився на ноги й миттю відстрибнув назад, дивлячись на вогонь із забобонним страхом.
Він перехрестився, машинально, не задумуючись, що робить, й зупинився лише коли підняв руку вдруге.
Усе. Він втратив право на це. Він втратив Божу ласку в ту саму мить, коли запропонував свій клинок нечестивій чаклунці, що злягається з самим дияволом, замість того, щоби відрубати її голову.
"Чи ще не надто пізно?"
Хлопець простягнув руку, обхопивши таке рідне й звичне руків'я шаблі, і витягнув її з землі. Він подивився на відьму довгим, важким поглядом, але все ж таки повернув зброю в піхви. Будь що буде. Він пройде цей шлях до самого кінця.
- Ти можеш на мене розраховувати, моя пані.
Зі сторони це звертання могло би здатися знущанням, враховуючи лахи "пані" та добрий риштунок Любомира, але він був цілком серйозним. І ще похмурнішим, ніж до цього.
- Отже, ти бажаєш, щоби я убив ведмедицю. - хлопчина зробив паузу. Принаймні, як він не старався, але він не міг побачити в цьому плані ніякого святотатства.
- Враховуючи її розмір й те, що в мене зараз є лише одна рука... У нас є тільки один спосіб це зробити. Це - вовча яма. Така яма нагадує мій шолом, перевернутий донизу, й на дні потрібно вбити загострені кілки. Мені доводилось копати такі пастки на ворожих вершників й бачити, до чого вони можуть призвести, на власні очі. Нам треба викопати побільше таких ям, глибиною хоча б у мій зріст, і було би добре, якби ти змогла якось привабити до них тварюку, інакше доведеться просто сподіватися на вдачу. А це може затягтись надовго.
Любомир несподівано звернув увагу, що стало холодніше, ніж до цього. На траву впали перші краплі, а небо затягло темними хмарами.
Схоже, збиралося на грозу.
- Пані, я хочу поцікавитися... А ти можеш розігнати хмари?

Отредактировано Пан Крук (2017-04-17 11:39:58)

+1

13

[nick]Гаїна[/nick][icon]http://sd.uploads.ru/pMaqO.jpg[/icon]Гаїна відвела очі від полум’я, подивилася на Любомира уважно і дещо суворо.
- Можу, - збрехала вона. - Але не стану цього робити.
Іноді вона думала, що саме вмінням брехати ось так, з таким чистим і чесним поглядом, з таким спокійним обличчям, вона і сподобалася Чеславі. Так вона збрехала колись їй, що ні, звісно ж, не боїться її. Так вона брехала тепер - собі, що так, звісно, вона сама може з усім впоратися. Хоча вона дуже явно не могла.
- Якщо я розгоню хмари, не піде дощ. Якщо не піде дощ, земля не зможе напитися. Тоді всохне трава - та й врожай також. А я, можливо, не дуже люблю людей, зате як відьма я мушу пильнувати, щоб світ лишався у рівновазі. А порушувати її не маю. Давати порушувати іншим - так само. Тому ні, я нічого не робитиму з дощем.
Вона не була певна, що може бути чесною з дружинником. Що може бодай на мить перестати вдавати з себе могутню відьму. Бо зараз він заприсягся служити їй - але ще кілька хвилин тому очі в нього були неприємні, злі, спраглі до того, щоб винищити трохи зла. Ведмідь був для нього нездоланним - а от відьма підішла би чудово, і Гаїна не хотіла забувати про це. До того ж - хтозна? - можливо, клятви та обітниці, які християни приносять тим, хто береже стару віру, клятвами і геть не вважаються?
Вона почекала ще трохи, а потім, знаючи, що вогонь ось-ось перестане горіти, стиснула руку у кулак, не відводячи погляду від Любомира. Полум’я зникло, не лишивши ані попелу, ні згарища, так, ніби його ніколи й не було.
- Тепер можемо іти, - сказала вона. - Я би спитала, хто, враховуючи те, що в тебе є лише одна рука, копатиме ці ями, але не стану, бо саме такі ями ще раніше з’явилися у лісі самі собою, ніби ліс передчував потвору і хотів затягнути її під землю. Пильнуй - ліс і тобі таке може влаштувати. Неподалік є кілька, а ведмедя я ніби більше не чую. Ходімо?
Ями, звісно, не з’явилися. Не самі собою. Вони викопалися, і викопувала їх сама Гаїна, коли Чеслава відчула, що час її добігає кінця і стала обирати найкраще місце, де можна лягти на спочинок. Обирала вона довго і завжди змінювала думку в останню мить, тож ліс був вкритий ямами, які звикли оминати і звірі, і сама Гаїна. А ось непрохані гості, бувало, трапляли до них, але завжди вибиралися - бо про кілки Гаїна раніше не подумала.

+1


Вы здесь » UFO: ukrainian forum » Фентезі » Ding-Dong! The Witch Is Dead


Рейтинг форумов | Создать форум бесплатно