[nick]Гаїна[/nick][icon]http://sd.uploads.ru/pMaqO.jpg[/icon]Вона мусила б відчути його раніше.
Чи ж не цьому завжди вчила її Чеслава - спостерігати і придивлятися, відслідковувати найнезначущі зміни, слухати ліс, дихати разом із ним. А вона надто відволіклась на дрібниці - на того клятого вершника, на мертву пташку, на недобрі перечуття - і не розгледіла, що коїться просто в неї під носом.
Потім, коли Гаїна прокручувала події того дня в голові, вона чітко бачила те, над чим не замислилась одразу - з того моменту, як вона ввійшла до лісу, все було якесь трошки не таке. Їй би зрозуміти, що зозуля притихла і то не до добра, що кущ крушини відкидає занадто довгу і темну тінь, що лісова дрібнота кудись поховалась, що коїться щось явно не те. Але їй хоч би що, йшла собі стежкою, втупившись під ноги, як взяла за звичку ходити останнім часом, ніби ховаючись від білого світу. Ну, доховалася.
Вона пройшла вже з півсотні кроків і майже дійшла до повороту, де стежка різко круто розверталась і заводила в саму глушину, коли відчула той самий запах - хворобливий, чимось трохи неправильний дух великого звіра, мокрої шерсті, пащі, з якої так і тхне мертвечиною. Гаїна досі не чула його так близько, і ніколи - вдень.
Вона заклякла від переляку, із острахом вдивляючись в підступну зелень. Все було так несподівано і так точно відповідало найпотаємнішим нічним страхам, що більш за все відьмі хотілося просто закрити очі, перекинутися мертвою і подумки благати, аби воно її не почуло, аби пройшло собі повз.
В глибині душі вона знала - ні, оте так просто її не відпустить. Але розуміти - це одне, а умовити себе поворухнутися, не знаючи напевне, а чи не кинеться істота тієї ж миті на шурхіт одежі - це було зовсім інше. Вона б так і простояла стовпом бозна скільки часу, якби якоїсь миті не відчула, як щось розсікло повітря коло щоки з характерним присвистом. Тільки тоді, не чекаючи, доки звірині пазурі потрощать кістки, Гаїна зірвалася на біг. Вона чекала удару, різкого болю, з яким та бісова тварина роздере їй спину, і сподівалась тільки, що воно досить велике, щоб одним ударом зламати їй шию, щоб не довелося чекати. Але нічого такого не відбулося, замість гарячого дихання і клацання зубів за спиною вона почула тільки віддалений шум. Щось діялось ніби там, позаду, щось геть не те, на що вона очікувала. Ганька озирнулась поверх плеча, поспіхом відкинувши з очей неслухняні пасма. Позаду була та тварюка і дівчині знадобилося неприродньо багату часу, щоб упізнати в горі покручених м'язів і бурого з проплішинами міху - ведмедя. Щось не так, щось дуже сильно не так, якщо в її лісі розвелося отаке, а Гаїна про це нічого не знала.
Поряд в ведмедем щось ще борсалось, а інше щось було явно мертве, а сердце так гучно гупало в вухах від бігу і переляку, що відьма ледь розуміла, що відбувається. Вона пролетіла повз поворот стежини, і замість того чкурнула прямо лісом, як-подалі, продерлась скрізь низький колючий чагарник, ледь не перечепившись через повалене дерево, і зупинилась, важко дихаючи, на краю просіки. Легені боліли, мов обпечені, Гаїна схилилась, притулившись до дерева і ледь переводячи подих. Говорити сили також не було, і коли вона побачила того самого вершника зі святилища, який з превеликим завзяттям продирався крізь той же чагарник, що і вона хвилиною раніше, відьма тільки широко замахала руками, перш ніж змогла прохрипіте ледь чутне “Стій”.
- Стій, кажу. Тобі туди не можна.
Вона зробила декілька кроків назад, виходячи на край просіки, і заступивши шлях чоловікові, що наближався до неї. Похапцем зірвавши з шиї перев’зану із соломи фігурку людини, вона виставила талісман перед собою, на рівні погляду - як зброю.
- Не підходь, бо пожалкуєш. - Та мотанка була примітивним оберігом від застуди, але чоловіку знати того було не обов’язково.
- Це старовинне місце сили. В тих деревах сплять хранителі лісу. Туди не можна без запрошення. І точно не в такому вигляді. Не коли кров. - Все ще несили заспокоїтися, Гаїна говорила короткими реченнями, ковтала половину букв, поводила своїм амулетом зліва направо, знервовано вдивлялася в хащу за спиною у чоловіка і загалом виглядала як людина, від якої інтуїтивно хочеться триматися подалі. А ну як вкусить.
Ганька між тим намагалася швидко вирішити складну ділему. З одного боку, вештатись не треба, де не просять. Між нею і селянами існувала негласна угода: їм - поле, їй - ліс. І як хтось занадто непосидючий порушує кордони і забрідає до заповідної рощі, куди селянам вже точно заськи - то не її провина, коли він випадково втопиться в болоті, чи стріне мамуну, ну або ж - як його зжере страхітлива тварюка, якої б тут не мало бути. Та з іншої - Гаїна не раз чула від Чеслави історії і про перевертнів, і про ведмедів-шатунів, і про всіляку лісову погань, яка один раз поласувавши людським м’ясом, відмовлялась від іншої їжі. А їй тут тільки людоїда не вистачало. Рішення далось їй не просто, але що ж поробиш.
- Так, слухай сюди, - Гаїна нарешті перевела подих і говорила дуже швидко і часто, не даючи чоловікові можливості її перервати. - По-перше, йдеш чітко крок у крок за мною. По-друге, нічого не чіпаєш. По-третє…
В цей момент очі відьми зупинилися на древку стріли, що стирчала зі стовбура вільхи по ліву руку від них, і вона закінчила речення геть не так, як планувала:
- По-третє, ти мрець.
Десь в тій стороні, де лишилася потвора, тихесенько тріснула гілка і Гаїна, скрипнувши зубами від люті, проковтнула все те, що мала намір сказати тут і зараз.
- Нужбо, не барися! - Відьма знову зірвалася на біг навпростець через просіку, потягнувши за собою за рукав сорочки і незнайомця. Те, як той поморщився від болю, зробило її день трішечки кращим - все ж, є ще у світі справедливість.
Хвилин із десять, поки вони бігли крізь залиту холодним сонцем просіку, де ноги плуталися в густій неходженій траві, а дерева колом стояли, побрязкуючи розвішаними по гілках звіриними кістками, і коли продирались через чагарник ожини, що стелилася густо позаду хати, лісом стояла тиша, в якій добре було чути важкі ліниві кроки ведмедя, який ніби граючи їх переслідував. Потім немов стихло, та коли забігли до хати, Гаїна одразу причинила двері. Нащо тільки - тепер, коли вона побачила ту істоту, стало ясно - якби воно схотіло, давно би рознесло хату. Виходить, погратися приходила. Недобре якось - грати із їжею.
Але вона все ж таки підперла двері рогачем, заліпивши ніби випадково дерев'яним його краєм по хворій руці її вимушеного гостя, притулилась до двері, прислухаючись до того, що відбувалось надворі. Ніби задоволена - наскільки взагалі можна було задовольнитися їх становищем - Гаїна дозволила собі на деякий час відволіктися від потенційного людожера і повернутися до фактичного святотатьця.
- А тепер, щоб ти трохи орієнтувався в ситуації. Ота от потвора - найменша із твоїх проблем. Дерева, в одне із яких ти поцілив - десь на півтисячі років тут довше за тебе. Може, й більше, я не знаю. Вони більш цінніші, важливіші і - оце точно - розумніші, ніж ти. Підняти на них зброю - це нечуваного зухвальства образа. Тобі цього не пробачать.
В напівтемній хаті вона не бачила вираз обличчя співрозмовника, тож мусила підійти ближче, мусила переконатися, що той розуміє - то справа серйозна.
- Тепер муситимеш відплатити лісу за свою провину. І швидко. А інакше, - відьма зробила ще один крок і тепер шипіла майже в саме обличчя чоловікові, - куди ти не помандруєш, за чию спину не сховаєшся - ліс тебе знайде. Ліс візьме своє.
Отредактировано мадам Вонґ (2017-03-20 23:28:07)